«Божа справа»: про початок Хрестових походів і їхній спадок

Тема символіки українського контрнаступу, «білий хрест» і його історичні алюзії, безумовно викликає зацікавлення Хрестовими походами як явищем.

На цю інформаційну потребу відгукнувся у своєму ФБ Петро Балог ОР, директор Інституту теологічних наук св. Томи Аквінського в Києві. Що варто пам’ятати і взяти до уваги сьогоднішнім захисникам України, нашої «Святої Землі», які висновки нам підказує історія, коли атакований народ сповнився не лише молитвою до Бога, але й бажанням помсти?

 

«Я говорю це присутнім. Доручаю передати це також тим, кого тут немає. Це веління Христа. Всі, які підуть туди, і втратять життя, чи то в дорозі, чи то на морі, чи в бою з поганами, відразу отримають відпущення гріхів. Я обіцяю це всім, хто піде, на підставі великих повноважень, якими наділив мене Бог». (Із промови папи Урбана ІІ на Клермонському синоді 1095 року.)

 

Переломний синод у Клермоні

Пізньої осені 1095 року в Клермоні, що у центральній Франції, тривав скликаний папою Урбаном ІІ синод. Він займався врегулюванням церковно-адміністративних, канонічних та інших питань; але не це стало надбанням історії, церковної також, а його завершення. Бо саме на завершення зібрання, на 10-й день засідань, 27 листопада, папа вийшов на балкон, і звертаючись до зібраного на площі народу Божого, зачитав одну з найбільш знаменитих промов усіх часів і народів, рішучо закликавши всіх християн до звільнення Єрусалима. Промова стала знаменитою і значущою не лише тому, що була вдало сконструйована і проголошена у відповідний момент, але також — і передусім — тому, що була почута і прийнята з нечуваною доти масовістю й ревністю.

Слухали промову папи кардинали, архієпископи, єпископи — всього понад 250 вищих церковних достойників. Крім того, були там абати, священники, ченці, а також світські володарі, військові, миряни. Народ захоплено слухав слова папи, а один із кардиналів, присутніх на площі, впав навколішки і, весь здригаючись, від імені зібраного народу почав промовляти покутну молитву «Confiteor…» — «Сповідаюся Богу Всемогутньому…» Всі ці свідки папської промови у Клермоні, повернувшись до своїх домівок, донесли його заклик-прохання на місця. Різні знамениті проповідники заохочували до «Божої справи», як то Бернард Клервоський чи Петро Пустельник. (Цього останнього, до речі — колишнього військового, взагалі дехто вважав свого часу головним натхненником і організатором першого походу на Єрусалим, хоча це було звичайне перебільшення, переповнене легендами.) У будь-якому разі, цілі маси народу, різні верстви суспільства — від правителів, вельмож і до селян, ба навіть дітей, вирушили визволяти Гріб Господній. Уже за декілька місяців, навесні 1096 року, розпочався Перший хрестовий похід до Святої Землі — його неофіційна частина, «похід простолюдинів».

Промова папи Урбана ІІ на синоді у французькому Клермоні стала однією з найбільш значущих для історії Європи. Ніби нічого нового: є черговий ворог, у цьому разі — турки-сельджуки; знову треба боротися, а боротьба тоді тривала постійно, тут і там. Навіть поняття «кордон держави» мав у Середньовіччі інше значення, ніж тепер: у більшості випадків це була просто лінія фронту, де на цьому етапі тривали бої між сусідніми володарями. Але тепер папа оголошував не просто боротьбу.

Це була кампанія визволення від іновірців тих місць, де народився, жив і проповідував засновник християнства, Ісус Христос. Але особливо говорилося про «Гріб Господній», до якого багато століть ходили християни-паломники з усіх кінців і який тепер захопили «невірні». У цьому гробі, за переданням, був похований і на цьому місці воскрес Спаситель. Коротко кажучи, це місце було своєрідною колискою, початком і джерелом християнства. Саме тому ці місця, які вже називалися Палестиною або ще від певного часу — «Святою Землею», мали для всіх християн, як Сходу так і Заходу, особливе значення, символізм та пріоритет. Саме тому натовп, зібраний під час промови папи у Клермоні, однодушно й голосно висловлював своє захоплення від почутого. Знамените «Dios lo volt!», викрикуване тоді видозміненою латиною (або вже ранньофранцузькою), тобто: «Так хоче Бог!», стало символом хрестових походів. Пізніше, на початку ХХ століття, один із засновників геополітики, американець Альфред Меген, назве цю фразу найбільш благородною з будь-коли сказаних людством.

 

Причини походу на Єрусалим

Історики дискутують, що стало причиною такого нечуваного і масового ентузіазму, коли більшість країн Заходу разом із Константинополем так чи інакше втягнулися в «святу справу». Напевно що не лише промова папи Урбана ІІ: це був лиш остаточний поштовх для ініціативи, що вже довгенько назрівала. Зрештою, такі собі міні-хрестові походи, особливо зі сторони італійських держав у бік Північної Африки, відбувалися ще до Синоду в Клермоні, й тодішні папи теж обіцяли учасникам тих походів індульгенції, тобто відпущення дочасних кар за гріхи. Знаменитий папа Григорій VII (1073-1085) був одним із перших, хто висунув ідею саме такого масового, народного походу на Святу Землю, щоб не лише військові чи вельможі цим займалися, як це було доти, але щоби всі християни цим перейнялися. Цей папа готовий був навіть сам очолити Хрестовий похід, про що він сказав уже наступного року після свого обрання. Саме папу Григорія VII, а ще його опонента, імператора Генріха IV, просив про допомогу в боротьбі, передусім із сельджуками, імператор Константинополя, Олексій І Комнін (1057-1118), після своєї чергової поразки. Хай там як, до події, названої «Перший хрестовий похід», спонукало багато причин.

Сельджуки взяли назву від свого засновника, Сельджука (†1007), чия родина правдоподібно походила з туркменського племені «киник» і до прийняття ісламу сповідувала або юдаїзм, або несторіанське християнство. Сельджуки організували у Х столітті в Центральній Азії щось на кшталт об’єднаних ісламізованих племен різних народностей, і вже в ХІ столітті на цій базі постала ціла імперія, що складалася з трьох султанатів. Майже все ХІ століття відбувалися завоювання сельджуками різних держав, передусім в Азії, але також час від часу ставалися їхні набіги на християнські міста і країни — чи то в Азії, чи в Європі.

1040 року сельджуки перемагають потужних Газневідів і на їхній території засновують свою державу. Через два роки війська сельджуків уже завойовують Східну Анатолію, далі настала черга Грузії, Вірменії, Азербайджану, Афганістану, Іраку. 1055 року захопили Багдад. 1065 року окупували велику на той час Вірменію, яка до того ж була християнською державою. 1071 року в битві при Манцикерті сельджуки перемагають візантійців, які мали майже удвічі більше військо, і стають володарями більшої частини Малої Азії, тобто впритул наближаються до столиці — Константинополя. 1078 року сельджуки завойовують Сирію і Палестину, перед цим, 1073 року, захоплюють Єрусалим. Щоправда, Єрусалим ще від 638 року був у мусульманських руках, а з початку Х століття входив до складу шиїтського халіфату фатімідів. Саме від фатімідів його відбили сельджуки-суніти.

Важливою причиною був і той факт (який, щоправда, став популярним пізніше), що ще на початку ХІ століття фатімідський халіф Аль-Хакім переслідував у Святій Землі християн, позакривав тут багато храмів і монастирів, і, можливо, частково зруйнував храм Гробу Господнього. Пізніше халіф нібито навіть вимагав вшановувати себе як бога і переслідував усіх (включно з мусульманами), які цього не приймали. Скоріше за все, більшість із цього була чутками чи перебільшеннями, якими зловживали і мусульманські противники фатімідів, і візантійці. Тим не менше, ці прикрі відомості доходили до християнської Європи і викликали неабиякий побожний гнів і бажання воювати за святу спаплюжену справу. З другого боку, в Іспанії християнські війська 1085 року займають Толедо. Проте вже 1086 року ісламська династія Альморавідів із Марокко й Алжиру знову захоплює більшу частину Іспанії.

Тривога і страх опанували уми християн, оточених зі сходу й заходу войовничими мусульманами, які, як вважала більшість, не зупиняться на досягненому. Крім безпосереднього приводу для заклику до «святої війни», папа також прагнув об’єднати порізнених феодалів Європи, знайти спосіб помиритися з Візантією, церковний поділ із якою настав за кілька десятиліть доти, 1054 року. А тому Урбан ІІ пропагував так званий «Treuga Dei» чи «Pax Dei», тобто «Мир Божий», який мав би запанувати у цілому християнському світі, а не лише локально і на якийсь час, як це тоді практикувалося подеколи. Мир у християнському світі, якому тепер особливо загрожували мусульмани.

Крім політично-військових причин, були ще й різні суб’єктивні, особливо популярні в ті часи. Наприклад, Петрові Пустельнику нібито уві сні явився Христос і закликав вирушити до Святої Землі — визволяти Його святий Гріб. Різні проповідники, як то бувало в кожному поколінні християн, натякали на «останні часи». Завдяки цим підсичуваним апокаліптичним настроям люди жвавіше організовувалися вирушити у далеку дорогу й залишити свої домівки і землю. Дехто бачив комети на нічному небі, інші спостерігали місячні затемнення чи метеорний потік («зорепад»); хтось узрів ангелів, а комусь являлося Святе Місто, тобто Єрусалим на горизонті. Все це було додатковими стимулами і підтвердженням правильності заклику папи Урбана ІІ.

 

Підготовка до святого паломництва

Ще у Клермоні єпископ Пюї, Адемар, стаючи на одне коліно перед папою в знак пошани, попросив його благословити «святий похід». Присутні лицарі вчинили так само. Саме єпископ Адемар потім і став духовним керівником лицарів, а офіційно — папським легатом Першого хрестового походу. Це мав бути не так воєнний похід, як релігійний, а воїни мали бути «воїнами Христа» (Christi milites) і вирушити «заради Христа» (propter Christum). На знак цього лицарі пришивали до своїх обладунків хрест із червоної матерії — звідси й поширилася їхня назва «cruce signati»: дослівно — «означені хрестом», тобто «хрестоносці». Коли лицарі йшли у похід, хрест був пришитий спереду; коли поверталися — виднів на спині. Хоча вперше полотняний хрест (але білого кольору) прикріпляв до плеча кожному лицареві, який виразив бажання взяти участь у поході, ще папа Урбан ІІ у Клермоні. До речі, ні папа, ні хрестоносці не вживали назву «хрестові походи». Це тоді звалося «подорож», «експедиція», «священний шлях», «паломництво», «допомога Святій Землі» тощо. Вперше це визначення вжив 1675 року єзуїт Луї Мембур, придворний історик короля Франції Людовика XIV, у своєму труді «Історія Хрестових походів».

Після клермонської промови, бачивши, що вона була масово сприйнята, папа видав указ, у якому обіцяв різні відпусти учасникам походу; самі ж учасники приймали «обіти паломника» («votum peregrinum»), що в будь-якому разі дійдуть до визначеної мети, тобто до Єрусалима. Папа закликав, щоб у похід ішли тільки досвідчені лицарі чи воїни, і стрималися від нього жінки, діти, духовні. Учасникам, які дійдуть до Гробу Господнього в Єрусалимі, обіцяно повний відпуст. Урбан ІІ закликав християн урешті перестати бути грішниками, перестати вбивати одне одного, грабувати, обманювати, а всю свою енергію скерувати на добру справу, якою є визволення Святої Землі від «невірних синів Агарі». Це було посилання на біблійну історію наложниці Авраама, єгиптянки Агарі, від якої в Авраама був син Ізмаїл і від якого, згідно з пізнішою традицією, виводяться мусульмани (див. Бут 16 і 21).

 

Прелюдія: похід простолюду

Цей перший, можна би сказати — загальнонародний і загальнохристиянський похід «на невірних» не розпочався просто так, в один момент. Мало того, це були радше походи, а не один похід, які відбувалися протягом певного часу. Ранньої весни, у квітні 1096 року, розпочався дещо спонтанний, хоч і не зовсім хаотичний похід селян та іншої бідноти «на Єрусалим». Керували цим так званим Селянським хрестовим походом Петро Пустельник з Ам’єна та французький лицар Вальтер Незаможний. Власне кажучи, кожен із цих ватажків вів на Єрусалим свою групу: спочатку йшли селяни під керівництвом Вальтера Незаможного, дещо пізніше — Петра Пустельника.

Недосвідчений та слабко озброєний натовп займався по дорозі, починаючи ще від німецьких міст, єврейськими погромами; а почуваючись носіями «правого діла», дозволяв собі грабувати місцеве населення, відбираючи їжу та різні речі, інколи навіть чинячи ґвалтування та вбивства. Дорога до Єрусалима пролягала від берегів Рейну, через Німеччину, Чехію, Угорщину, Болгарію. Правителі країн, через які прямував цей похід, довідуючись про «особливості» їхньої поведінки з населенням, висилало їм назустріч війська. Угорські війська спочатку лише супроводжували селян Вальтера Незаможного; натомість чеські війська майже повністю їх розгромили. Угорські війська вчинили пізніше подібно, так що з десятків тисяч селян залишилося декілька сотень. Натомість селяни під керівництвом Петра Пустельника, засвоївши цю прикру новину, вже поводились набагато стриманіше, і їм вдалося більш-менш спокійно пройти через країни Європи, що були на їхньому шляху.

Коли обидві групи простолюдинів улітку 1096 року дісталися Константинополя, імператор Олексій І прагнув, щоб селяни зачекали на лицарів, і вже тоді разом вирушили на Єрусалим. Коли, однак, почалися перші грабунки візантійської столиці, а часом навіть паплюження храмів у місті, — їх відпустили йти собі, переправивши через Босфор. Ті вирушили в бік Нікеї, столиці одного з султанатів сельджукської імперії. По дорозі, своїм звичаєм, грабували місцеві села — які, парадоксально, тоді були ще майже повністю християнські. За Босфором, однак, на них чекали добре озброєні й досвідчені воїни-сельджуки, які завдали розгромної поразки учасникам селянського походу. Вальтер Незаможний був тоді вбитий, загинуло близько 25 тисяч селян; рештки повернулися восени того ж року до Константинополя разом із Петром Пустельником, і там уже чекали на лицарів з Європи. До речі, саме ці слабо озброєні, але фанатичні учасники хрестового походу, а не професійні лицарі-військові з числа хрестоносців, викликали жах серед мусульман. Головний натхненник селянського походу Петро Пустельник потім долучився до лицарів. Із майже 30.000 селян більшість загинула, декілька тисяч потрапили в полон і були продані в рабство. Непослух наказові папи, щоб селяни не йшли у похід, обернувся печальним наслідком.

 

Похід лицарів і взяття Єрусалима

15 серпня 1096 року, згідно з указом Урбана ІІ, в урочистість Внебовзяття Пресвятої Богородиці, професійне військо вирушило з різних європейських земель на визволення Святої Землі. По дорозі до Єрусалима військово-волонтерські загони лицарів (фактично —війська, бо було декілька керівників-хрестоносців), пройшли через Константинополь. Варто сказати, що в першому поході майже не брали участі королі Європи, бо багато з них конфліктували з Римом, а одному, французькому королю Філіппу І, папа Урбан ІІ підтвердив у Клермоні відлучення від Церкви — за розлучення з королевою ще 1092 року та повторний шлюб. Участь у цьому поході брали переважно європейські вельможі, герцоги й графи різних земель та їхні лицарі.

Спочатку, при допомозі візантійців, захопили Нікею — влітку 1097 року. Потім, того ж літа, відбулася важлива битва і перемога хрестоносців при Дорилеї. Внаслідок цієї битви і значного ослаблення Румського султанату, протягом наступних двох років Візантія повернула у свої володіння багато міст Малої Азії та островів Егейського моря. Наступним значущим етапом була багатомісячна облога Антіохії — давньої християнської столиці. Її хрестоносці захопили влітку 1098 року. Після цієї важливої перемоги в регіоні стався спалах висипного тифу. Захворів єпископ Адемар і невдовзі помер, 1 серпня 1098 року, так і не дійшовши до Єрусалима. Його внесок в організацію походу був величезний. Він постійно примирював зворожених хрестоносців, що особливо посилилося після переходу через Босфор і вступ на землю Малої Азії. Тепер хрестоносцям, особливо шереговим лицарям, залишалося тільки натхнення від цього популярного духовного керівника походу, який був постійним об’єднавчим пунктом розрізнених військ та вельмож — конкурентів за першість.

Врешті, влітку 1099 року почався штурм Єрусалима. Святе Місто було тоді знову під владою халіфату фатімідів, які напередодні повернули його собі від сельджуків. Побачивши під стінами Єрусалима десятки тисяч лицарів, правителі відправили до них послів із пропозицією, що дозволять паломникам без перешкод відвідувати святі місця, лиш хай не штурмують місто. Пропозиція була відкинута, бо метою хрестоносців, згідно з обітницями, було визволення Святого Міста, а не компроміси щодо нього. І хоча хрестоносців було набагато менше, аніж захисників Єрусалима, останні перебували в страху, пам’ятаючи про попередні перемоги християн; натомість «воїни Христа» були на вершині морального піднесення, коли вже на власні очі бачили стіни Святого Міста — дорогоцінну мету свого походу. Навіть значний брак води та їжі, що серйозно докучав при облозі Єрусалима, не завадив довести справу до переможного кінця.

А перепон було справді багато. Генуезців, що пливли на допомогу військам під Єрусалимом, розбили фатіміди біля берегів Єгипту. Флот із продуктами і оснащенням, який прибув до Яффи, довелося постійно захищати і відбивати. Оскільки облога знову видавалася бути довгою, духовні керівники походу згадали про настанову єпископа Адемара, який закликав заради перемоги постити і творити молитовні процесії. Один воїн навіть твердив, що мав видіння біля стін Єрусалима дух покійного єпископа. 8 липня 1099 року багато лицарів почали піст і процесію босоніж навколо міста, голосно співаючи псалми. На початку процесії йшов сам Петро Пустельник. Зі сторони мусульман це дійство викликало гнів та блюзнірства в бік християн, а лицарів така реакція «невірних» лише ще більше надихала.

Поки одні молилися, інші з перевезеної з Самарії деревини спорудили штурмові машини та різні воєнні пристрої, і вночі 13 липня почався генеральний штурм Єрусалима з різних сторін. 15 липня 1099 року Єрусалим здався. Переповнені адреналіном переможці увірвалися до Святого Міста і влаштували тут справжню різню і грабунок. За французькими джерелами, було вбито понад 10 тисяч мусульман, воїнів і жителів. За мусульманськими джерелами — близько 70 тисяч. Згідно з сучасними дослідженнями, число вбитих вагається десь біля 3 тисяч. Деякі хрестоносці пробували рятувати оточених з усіх сторін і приречених мусульман перед своїми товаришами, які впали в ейфорію і в певному сенсі «втратили береги». Це не дуже допомагало, бо співчутливих серед переможців було не так багато. Різня у Святому Місті значно затьмарила цю велику перемогу.

Деякі історики пробують знайти причини такої жорсткої поведінки хрестоносців після здобуття Єрусалима 1099 року. Можливо, це спровокували блюзнірства в бік християн зі сторони захисників міста. Можливо теж, цьому сприяв «релігійний фанатизм» хрестоносців. Врешті, деякі історики вважають, що до різні дійшло внаслідок усвідомлення великих втрат серед хрестоносців по дорозі до Єрусалима за три роки походу, а також жорстокість і кривавість остаточного штурму міста.

На жаль, під час Четвертого хрестового походу різня і розграбування повторилися. Це сталося 1204 року. Але вже в іншому і теж священному місті — у Константинополі. Причому там були вже не «невірні», але одновірці, яких просто вже іменували «схизматиками». Здається, саме ці факти й стали пізніше одними з основних оскаржень хрестових походів як таких, за що (зокрема) 2000 року папа Йоан Павло ІІ просив пробачення у цілого світу, в тім теж у православних братів.

 

Після перемоги: що залишилося і що маємо?

Хрестоносці виконали свою обітницю і визволили Святе Місто і Гріб Господній від невірних. Коли в Антіохії помер духовний керівник «воїнів Христа» єпископ Адемар, після довгих суперечок його місце доручили Готфріду Бульйонському, герцогу Нижньої Лотарингії. Саме він був проголошений королем Єрусалима 22 липня 1099 року. Проте Готфрід відмовився від корони, бо, на його думку, не личить носити золотий вінець у місті, в якому Цар царів носив вінець терновий. Відмовився й від титулу «король», взявши собі інший: «Захисник Гробу Господнього» («Advocatus Sancti Sepulchri»). В Єрусалимі постав Латинський патріархат. У Палестині а також в Малій Азії, переважно вздовж берегів Середземного моря, було засновано декілька держав хрестоносців, які мали загальну назву «Утремер», що з французького перекладалося «Замор’я».

Пізніше відбулося ще декілька походів до Святої Землі. Другий хрестовий похід (1147-1149) почався після облоги і захоплення Едеси 1144 року, столиці Едеського графства — першої християнської держави, заснованої 1098 року, під час Першого хрестового походу. Едеське графство простягалося на південний схід від Антіохії. До речі, сусідній володар Антіохії, граф Раймунд із Пуатьє, відмовився допомагати своєму християнському сусідові, ба навіть перешкоджав іншим військам, які поспішали на допомогу Едесі. Так укотре конкуренція, заздрощі та інтриги серед християнських володарів допомогли мусульманам у їхніх реконкістах.

Після завоювання Єрусалима Саладіном 1187 року, коли Святе Місто знову стало мусульманським, 1189 року почався Третій хрестовий похід. Саме в ньому брав участь король Англії Ричард Левове Серце. Хрестоносці вирушили визволяти Єрусалим, відвоювали дещо у Сирії та Палестини, але Єрусалима не відбили. Похід завершився 1192 року компромісним поділом Святої Землі — загалом невдалим для християн, якщо порівнювати стан перед відбиттям мусульманами Єрусалима. Тобто це була чергова поразка.

Згадуваний Четвертий похід зупинився на Константинополі, хоча прямував до Єгипту. 1228 року, під час Шостого хрестового походу, імператору Фрідріху ІІ вдалося домовитися з мусульманами і частково заволодіти Єрусалимом, ба навіть проголосити себе королем єрусалимським; проте вже 1244 року християни втратили Святе Місто, зазнавши поразки під Газою від мусульманських військ із Хорезму. Після 1250 року мамелюцькі султани Єгипту поступово завойовували одну за одною держави хрестоносців. Останній з відомих походів, Восьмий хрестовий, відбувся 1270 року, під час якого помер в Тунісі головний організатор походу — французький король Людовик ІХ, пізніше проголошений святим. І після цього християнська Європа покинула ідею загальнохристиянських походів, щоб відвойовувати свої колишні землі й міста. 1291 року мамелюцький єгипетський султан Аль-Ашраф Халіль зі своїм у багато разів більшим військом захопив останній значний форпост хрестоносців-тамплієрів у Палестині, Акру. Потім здалися Тир і Сидон, далі — ліванський Бейрут. А якісь 15-20 років по тому французький король Филип IV Красивий уже переслідував тамплієрів, судячи і страчуючи, а при цьому відбираючи їхнє майно, а папа Климент V розпустив цей військовий орден 1312 року.

Ще варто згадати дивовижний і водночас трагічний «хрестовий похід дітей» Франції та Німеччини. Французів повів на невірних малий Етьєн улітку 1212 року. Хлопчик твердив, що мав видіння і що сам Бог велів йому організувати похід. Минулі походи були буцімто невдалі, бо їхніми учасниками були дорослі, а отже — вже заплямовані гріхами християни. Треба, щоб у похід пішли «невинні діти», й тоді все вдасться. Німецьких дітей повів хлопчик Ніколас. Усе закінчилося ще в Європі: чи то на берегах Апеннінського півострова для малих французів, чи то в Північній Італії для молодих німців. Кораблі одних затопила буря на морі, а решту продали в рабство; інших скосили важкий перехід через Альпи, голод і хвороби.

Крім загальної невдачі всіх наступних після Першого хрестових походів, і після всіх прикрих наслідків (деякі з них тривають і понині), залишилося також і багато позитивного. Наприклад, зі Сходу запозичено різні сільськогосподарські культури та прянощі, деякі звичаї, елементи культури, спорту, вбрання. З’явився «східний», тобто багатий стиль життя і побуту серед багатших європейців; розвивалася торгівля, зокрема й зі Сходом. Багато технічних новинок, таких як вітряки чи методи будівництва, також були принесені на Захід. Схід і собі немало отримав з Заходу, і цей взаємний обмін пожвавлював зростання міст, економіки, культури, навіть діалогу, зокрема релігійного. Європа після Хрестових походів поволі ставала дедалі більше «буржуазною», тобто міською та економічно-торговельною, і дедалі менше «рустикальною», тобто сільською та землеробною.

Хоча, крім діалогу і взаємного обміну благами, не бракувало взаємних підозр і навіть ненависті чи зіткнень. Найбільша втрата зі сторони християн сталася навесні 1453 року, коли турки-османи захопили Константинополь і впала Візантійська імперія. Найвідоміші переможні для християн бої відбулися під Лепанто 1571 року, між об’єднаними силами європейців на чолі з венеціанцями з одного боку та непереможними османами — з іншого, а також під Віднем 1683 року, знову з османами, де по християнській стороні брали участь також запорозькі козаки. Обидві битви закінчилися перемогою європейців.

 

Висновки

Хрестові походи, історія яких тривала майже 200 років, від 1095 по 1291 рік, для одних донині є джерелом натхнення та прикладу відваги, лицарства, честі, ентузіазму, християнської доблесті і священної боротьби. Для інших, натомість, вони є прикладом неорганізованості, конкуренції, сварок, боротьби за домінування, гонитвою за матеріальною наживою, що десь там виправдана релігійними мотивами чи навіть фанатизмом. Хай там як, а сьогоднішній світ без епохи Хрестових походів виглядав би геть інакше. І незалежно від оцінки, яку дають різні дослідники, їхній величезний внесок як у всесвітню історію, так і в церковну, не викликає сумнівів. А історію цю, яку творили люди, нехай розсудить сам Бог.

 

https://credo.pro/2022/09/329372

Опубліковано в news Позначений

Залишити відповідь