Якщо справа від Бога, вона буде зроблена. Будні центру «Дон Боско» в Одесі

…У приміщеннях, де нещодавно навчалися, гралися, розважались діти й молодь, — зараз склад найрізноманітніших речей.

Волонтерський «вулик» у Молодіжному центрі «Дон Боско» виглядає і працює подібно до інших волонтерських осередків по всій країні. Розвантаження, пакування, видача, відправлення, розвезення… Склад ніколи не буває порожнім, тому що потік гуманітарної допомоги не припиняється. У перервах між терміновими справами керівник волонтаріату Центру Олексій Дишель та координатор Неля Христова розповідають, кому допомагають. Це переселенці, самотні літні люди, багатодітні сім’ї в Одесі та області, лікарні, дитячі будинки, військові, тероборона… Допомагають харчами, одягом, медикаментами, засобами гігієни тощо. Частина допомоги надходить до мешканців інших областей нашої країни.

 

 

— Люди нам дуже вдячні, — каже пані Неля, — і не тільки на словах. Часто буває так, що пенсіонери пригощають цукерками, смачненьким, на Великдень — пасочками; також віддають свої речі. Наприклад, одна пані віддала дві ковдри… Люди кажуть, що теж хочуть бути корисними зараз.

Допомога надходить як від приватних осіб, так і від організацій, установ, фондів.

— Ми співпрацюємо, — розповідає Олексій Дишель, — зокрема з Одеською громадською палатою (голова — Віталій Алайбов), отримуємо гуманітарну допомогу від Посольства України в Бельгії, постійно приходить допомога з Польщі. Також ми надаємо і психологічну підтримку: онлайн, із Кракова, де зараз перебувають наші  співробітники, і тут, в Одесі. Наші волонтери — це люди різних професій, різного віку, і всі ми працюємо задля нашої перемоги.

 

 

У Центрі є «кістяк» волонтерів, але в разі необхідності збирається стільки людей, скільки треба. Не залишається осторонь волонтерської діяльності й директор МЦ «Дон Боско» о. Андрій Борковський SDB. Крім «керівної» роботи, отець займається розвантаженням машин із гуманітарною допомогою, подальшою доставкою її до потребуючих, безліччю різноманітних нагальних справ .

— Отче, як і у всіх нас, Ваше життя і служіння зазнали суттєвих змін із початком повномасштабної війни. Як Ви даєте всьому раду?

— Ритм життя і справді змінився, хоча він і так був досить напруженим, бо ми багато працювали з дітьми та молоддю. Буває так, що маю багато різних справ і все треба вирішувати одночасно, тут і зараз. Моє завдання — організувати все так, щоб наш волонтерський центр працював ефективно і щоби залучити якнайбільше людей, які могли би правильно діяти в усіх потрібних напрямках. І, дякувати Богу, це вдається… Навіть якщо спочатку щось не так, то потім все одно вдається зробити як треба. Бо недарма кажуть: якщо це справа від Бога — вона буде зроблена. Ми дивимося, хто чого найбільше потребує і, зі свого боку, намагаємося співпрацювати зі спонсорами, місцевими та закордонними, щоби всі ці питання вирішувати. І хоч би куди ми зверталися, завжди все отримуємо. Може, не в такій кількості, як хотілося б, — але всі відгукуються на наші запити, ніколи не було відмов. Буває й так, що люди самі пропонують нам допомогу.

 

 

— Чи є у Вас зараз достатньо часу для священницького служіння?

— Так, моє душпастирське служіння — перш за все. Служу Меси в храмі святого Петра Апостола. Зранку тут, у Центрі, бувають Меси для волонтерів. А від початку війни кожну неділю і в урочистості служу тут для тих, хто мешкає поблизу, а після богослужіння у нас почастунок. Потім їду служити Месу до селища Дачного, що неподалік Одеси. Час від часу маємо богослужіння у військових. Всі вони відкриті на молитву. Одного разу до мене підійшов солдат із розарієм і каже: «Оце для мене зброя». Там є римо- та греко-католики, православні. Крім мене, також служить православний капелан отець Георгій. І Меси для всіх, там немає конфесій. Там є просто люди, які бажають спасіння, перемоги, щоби Бог був поруч. Там немає значення, хто ти такий; там є священник, є віруючі і є Бог над нами.

— Напевно, до Вас звертаються передусім по духовну підтримку?

— Найкраща духовна підтримка — це сповідь. Солдати запитують: «Якщо ми їх вбиваємо, це гріх чи не гріх?» Як сказати… Ми це робимо заради того, щоби окупанти не вбивали наших людей. Ми захищаємось… Людина в армії присягала державі її захищати. А як інакше захищати, якщо вони йдуть зі зброєю? Тим більше, що це не ми нападали, це вони на нас напали. Але треба позбутися ненависті, бажання помсти…

Часто люди просять помолитися за своїх близьких — живих та померлих. Звертаються з проханням допомогти влаштуватися у разі евакуації. Тоді зв’язуюся зі своїми знайомими у різних країнах, і вони підтримують наших біженців… Звісно, буває, що люди не знають, що робити, перелякані, дезорієнтовані і треба якось заспокоїти їх…

 

 

— Можна сказати, що Ви відчуваєте особливу присутність Бога саме зараз?

— Я б так сказав… Бог не є «патичком-помагайлом» у найскладніших ситуаціях. Він на все має свої плани. Те, що ми плануємо, не завжди є Його планами. Але Він багато нам підказує, промовляє через знаки, через людей, ситуації, попередження. Ми не завжди одразу  розуміємо, про що йдеться… Але пізніше, з часом, Божі задуми нам відкриваються. Буває, щось наснилося і думаєш, що це дрібниця. А з часом розумієш — ні, то не дрібниця…

— Одне з найскладніших запитань: як ставитися до ворогів наших?

— Як нормальна людина може ставитися до такого? Так, Бог казав, що треба любити ближніх. Але реальність зараз така, що коли тебе б’ють, то маєш відповідати. Це не той випадок, щоби підставляти другу щоку. Я веду до того, що треба робити по справедливості, виконувати свій обов’язок — церковний, державний… Якщо хтось вдерся до нашої хати, ми захищаємося. Тільки не треба проклинати: християнам то не личить. Завжди треба лишатися християнином… Але щоб можна було думати про прощення, вони спочатку повинні припинити наступати, вбивати, мають відшкодувати там, де можливо. А вони дуже багато страшного наробили — і матеріального, і духовного. На мою думку, над прощенням працюватимемо роками…

 

 

https://credo.pro/2022/05/318838

Залишити відповідь